Тиждень 13. Що означають твої емоції?

У минулому розділі я розказував про емоційний інтелект і чому він зараз значить більше, ніж IQ. Нагадаю, що його розділяють на чотири напрямки: як ми оцінюємо та виражаємо емоції, що ми про них знаємо, як ми ними керуємо, як на їх основі приймаємо рішення. Я ввів собі в практику спостерігати за собою, помічати та розпізнавати свої емоції. Але просто помічати, що ти відчуваєш замало, треба розуміти, з ким маєш справу. І в цьому мені допомагають дуже класні ведучі подкасту та автори книги “Простими словами” Марк Лівін (сучасний український письменник, блогер, журналіст, копірайтер, маркетолог, музикант) та Ілля Полудьонний (психолог, гештальт-терапевт, співзасновник онлайн-платформи психотерапевтичної допомоги TreatField.). Спочатку я натрапив на їхній подкаст і слухав на пробіжках, а потім, після виходу книги, вирішив, що паперовий екземпляр — це чудова нагода швидко поновити в пам’яті знання за потреби. Тож, далі я постараюсь стисло передати моє розуміння емоцій, розказаних авторами.

Злість — одна з найперших емоцій, яка спадає на думку, коли нас просять назвати негативні емоції. Через це нам завжди забороняють злитись. У наших думках злий, означає поганий. Але психотерапевти говорять інакше. Нічого поганого у злості нема. Тут, і надалі, більшість емоцій — це всього лиш індикатор нашого організму на ті чи інші збудники. Тож, про що злість? У неї є дві важливі функції: сигнальна та енергетична. Перша дає зрозуміти нам, що наші емоційні або ж фізичні межі порушено, а друга дає енергію для того, щоб ці межі відновити. Згадай себе, коли ти злишся. Скоріше за все, щось іде не так, як ти хочеш: сусід вночі гучно слухає музику, хтось вліз без черги перед тобою до каси або ж ти відчуваєш не приємний лікоть сусіда по метро в себе в ребрах. І от сигнальна система тобі говорить: “Щось тут не так, наші межі порушено”, і надає енергію для того, щоби ти зміг звернутись до порушника і сказати, що ваша музика\поведінка\лікоть неприйнятна для мене, чи не могли б ви так не робити? Все наче просто, але основна біда у більшості з нас у тому, що ми звикли по довгу терпіти в таких ситуаціях, сигнальна ракета вже давно запущена, але до дій ми переходимо не одразу. Починається ціла буря всередині, гнів накопичується і потім вистрілює приголомшливою лайкою за, здавалось би, такої дрібниці. Злитись — нормально, ця емоція показує вам ваші кордони. І замість того, щоб забороняти собі злитись, просто скажи: “Ок, я злюсь, які мої кордони були порушені?” та направ енергію на їх відновлення.

Сором. Його легко переплутати з провиною (про неї ми поговоримо в наступному абзаці). Різниця в тому, що сором — це про людину загалом, її особистість і ставлення до себе. Для сорому завжди треба хтось інший. Ти можеш спокійно собі розсікати сам по квартирі в дірявих шкарпетках, їсти за комп’ютером, закинувши ноги на стіл і тобі буде норм. Але уяви, що ти при цьому не вимкнув камеру після робочої вебконференції і це побачив твій колега чи начальник? Ось тут уже може бути соромно. Фізична присутність когось іншого не є обов’язковою, у тебе в голові можуть спливати голоси рідних про ті чи інші настанови, і хоч їх поруч нема, але все одно стає якось ніяково. Сором має свої відтінки. Розрізняють червоний, білий та іспанський. Червоний — це коли тебе, до прикладу, хвалить друг в компанії та розказує який ти шикарний гол забив вчора на грі. Тобі ніяково, що про тебе стільки говорять, зашарівся і щоки наповнились рум’янцем. Це твій організм зсередини ніби кричить: “Так, це я! Я тут! Говоріть про мене ще”. Білий же сором це навпаки, бажання зникнути, стати непомітним. Коли на нараді обговорюють пророблену роботу за останній тиждень і звертають увагу на досить вагомий косяк, який знатно загальмував процес і мало не зірвав дедлайн. Ти сидиш і білієш, бо це був твій косяк. Про іспанський ти, мабуть, чув. Це коли твій друг запрошує тебе на свій перший стендап, він виступає перед публікою, але з його жартів ніхто в залі не сміється. І наче на сцені не ти, але божечки, як же соромно. Сором також не є чимось поганим. Це просто ще один механізм регуляції взаємин між людьми. Завдяки йому ми не ходимо в піжамах на концерти та не танцюємо в ресторані на столах.

Якщо сором — це про людину загалом, то провина — це про її конкретний вчинок. Провина виникає тоді, коли порушується певний договір про стосунки. Договори можуть бути як прямі, так і не прямі. Відповідно, перший, коли ви чітко встановили всі правила і межі, другий — коли ніби то і так все було зрозуміло одному, а от іншому здається зовсім інакше. Провина буває раціональна, ірраціональна та екзистенційна. Раціональна провина — це коли ти сідав на кінцевій в маршрутку, було купа вільного місця в салоні, але варто тобі було лише зайти на хвилину в соцмережі, як автобус наповнився людьми похилого віку, з дітьми та іншими. Ти підіймаєш голову, а на тебе вже дивиться пара осудливих очей, мовляв, сидить собі молодик і поваги не має до старших, місцем не поступиться. А ти просто захопився і не побачив. У такому випадку ти визнаєш свою провину, вибачаєшся і пропонуєш сісти людині. Провина — вибачення — спокута. Ірраціональну ж провину людина відчуває за порушення договору, на який не підписувалась, від неї щось вимагають, на що вона не давала своєї згоди. Така провина часто перетворюється в токсичну і може отруювати все життя. Людина починає жити в стані постійного боргу перед усіма, винить себе по ділу і без (частіше без). В такому випадку краще звернутись до професіоналів і віднайти ті односторонні фіктивні домовленості та повністю в них розібратись. І є ще екзистенційна провина. Ми не можемо прожити життя і не порушити якихось домовленостей. Навіть даних самим собі. Їх ще називають моральними законами. Коли ти знаєш, як вчинити правильно, але з якихось причин так не робиш — ці закони починають працювати і ти відчуваєш свою провину. Знову ж таки, провина не є чимось поганим, без неї було б важко контролювати будь-які домовленості. А без них у світі був би повний хаос.

Заздрість. Ще одна емоція, яку більшість людей з ходу назве негативною і не притаманною порядним людям. Але в ній, як і у всіх інших, нема нічого поганого. Заздрість лише вказує на наші незадоволені потреби. Якщо в когось зі знайомих з’явилась нова автівка чи бодай телефон і ти відчув, заздрість до цього — це нормально. Твоя психіка підказує, що ти також це хочеш. Вона акумулює твою енергію до дії й від того, якою вона буде залежить відтінок заздрості. Ти можеш сказати собі: “Ага, хочу собі такий телефон, треба взяти додатковий проєкт на роботі та з наступної зарплатні куплю собі такий же” (це, так звана, біла заздрість, вона стимулює до продуктивної дії). Але люди рідко напряму зізнаються собі та іншим, що заздрять (логічно, бо тебе ж засудять і скажуть, “Ану не заздри!”). І тому часто в таких ситуаціях іде знецінення об’єкту заздрості (і вона набуває чорного кольору). “Ой, та і машина в нього не з салону й айфон не останній. А, це останній? Ну то не такий він уже й крутий, той айфон.” Енергії з білої заздрості достатньо, щоб помітити свою потребу і вибудувати план дій для її задоволення. Як тільки він буде готовий, заздрість сама по собі кудись зникне. А ще важливо розуміти, що люди не тільки заздрять, але й бояться, щоб їм не заздрили. Звідси і забобони про злі язики та щоб не наврочили.

Страх і тривога. Фундаментальні емоції, про які й понині йдуть дискусії. Їх часто плутають. Це хоч і близькі, але відмінні між собою поняття. Тож нумо розбиратися. Страх — це про щось конкретне. Ти боїшся групи молодиків, які стоять в кінці темного переходу. Ти їх бачиш, вони глузливо перекидаються фразочками між собою, поглядаючи у твій бік, а тобі треба повз них пройти. Тобі страшно за своє здоров’я і все той же айфон. Тривога ж це про щось в майбутньому. Про якусь невизначеність, яку ти не можеш контролювати. Ти спустився у той же перехід, у ньому наче нікого нема, але там темно і ти не можеш знати напевно що там і тому тривожишся. Тривога часто переростає в страх. До прикладу, ти спускаєшся на велосипеді з крутої гірки, розігнався вже на славу і починаєш відчувати тривогу, бо стає дуже швидко. І от коли ти натискаєш на гальма, а вони не взмозі зупинити твій пепелац, от тоді виникає цілком конкретний страх розбитись об стіну внизу. Отже, страх виникає, коли організм відчуває загрозу. Це базова емоція, яку відчував кожен, усім вона добре відома. Тривога не така сильна емоція. І це більше плата за розвиток. Коли ми ростемо і розвиваємось у новій для нас сфері, там багато чого нового і не відомого. Тому прогрес людини напряму пов’язаний з тривогою, а безпека — це як зупинка в зоні комфорту.

Образа. По своїй суті, вона дуже схожа на злість. Це також реакція на порушення власних кордонів. Але якщо злість зорієнтована на зовні, то образа — всередину. Це коли твої кордони порушили, а ти чомусь не зміг чи не встиг їх відстояти, тут може виникнути образа. Існує три приклади того, як у дорослих вона може виникати. Перший — це та сама злість, але спрямована всередину. До прикладу, над тобою хтось пожартував, ти жарт не оцінив, але і відповісти одразу не вийшло. Твої кордони порушили, але ти не зміг їх відстояти. Епізод уже давно пройшов, а ти все думаєш, як би міг хвацько тоді йому відповісти. А думати про це можна й тижнями, що знатно з’їдає твій внутрішній ресурс. Другий — це образа через невиправдані очікування. Коли просиш друга взяти на тиждень свого кота, бо хочеш поїхати у відпустку. І ти майже на 100 відсотків впевнений, що ви дійдете згоди, а він відмовляє. Коли ваші сподівання руйнуються, може з’явитись образа. Ба, більше, ти навіть можеш звинуватити свого друга у зіпсованій відпустці. І третій — це фрустрація. Це коли твої кордони надто часто порушують, гнів накопичується в середині та вже починає просочуватись у всі сфери твого життя. У тебе в середині затягується пружина і потім — бам! І простий поштовх у спину у переході вистрілює цю пружину. І бідолашний перехожий отримує і за поштовх, і за тупі жарти колег, і за принизливі дорікання начальника. Як справлятись з образою? Для початку, треба помітити та усвідомити власну злість. Потім повідомити про образу. Хоча б собі. І знайти причину, по якій вона виникла. Ну, а далі навчитись прямо говорити про це людям. Мов, так і так, ти сказав\зробив ось це, це порушує мої межі, будь ласка, нероби так більше. Вибач, більш не буду. Дякую. Все, конфлікт вичерпаний, межі встановлено.

Роз(за)чарування. Ех, а я був про тебе іншої думки… Класичне розчарування. Але воно не відбувається само по собі, перед ним завжди йде зачарування. Ти спостерігаєш за цікавою тобі публічною особистістю, бачиш її на екранах, всі її чесноти та здобутки тобі відомі, словом, складається враження, що це ідеальна людина. А потім ти зустрічаєш її у повсякденному житті. І ледь пізнаєш. Вигляд має зовсім не такий блискучий, як в телевізорі, слова звучать занадто грубо і різко, та ще й запаркувався на газоні. І тут ти знімаєш свої рожеві окуляри. Але розчарування — це ніщо інше, як проста невідповідність реальності до твоїх фантазій. Формуючи якесь судження про людину, ти не завжди бачиш усю картину її життя і складаєш пазл тільки з наявної тобі інформації. До прикладу, з соцмереж, публічних виступів, тощо. Але як ти знаєш, люди в соцмережах не ті ж самі, що люди в реальному житті. І це стосується всього. Ти зібрався піти на симфонічний рок-концерт, очікуючи там почути світові хіти під акомпанемент оркестру, а натомість звучить монотонна класична музика. Виходиш із зали повний розчарування. Все тому, що очікував ти зовсім іншого. Але оркестр не винен у тому, що не відповідав твоїм фантазіям. У нього своя програма, а у тебе свої очікування і вони просто не збіглися. Розчарування взагалі корисна штука, часто повертає тебе до реальності та не дає жити мріями і видавати бажане за реальність.

Приниження. У самому слові закладена вся суть процесу. Ти був великий, а тебе хочу зробити нижчим, часом, зрівняти з землею. Якщо ти чогось понавигадував про себе, свої компетенції чи переваги, світ знайде момент вказати тобі на твої реальні розміри. Приниження тісно пов’язане з відчуттям гідності, яке складається з двох частин: що про себе думаю я, та що про мене думають інші. Людину, яка добре знає себе і сприймає такою, якою вона є досить важко принизити. У неї є відчуття власної гідності, вона знає, скільки коштує і чого варта. А якщо їй вказати на її якийсь недолік, то це не стане ударом, бо про свої недоліки така людина також знає і сприймає. Тож основний тезис — щоб не переживати приниження треба добре знати свої розміри. Якщо ж ти все ж відчув його, запитай, чи не переоцінюєш ти себе в чомусь.

Горе й утрата. Переживання горя й утрати не минуче. Ми втрачаємо друзів, стосунки, ідеали. Але найтяжчий досвід для нас — це втрачати когось назавжди. Мова йде про досвід вмирання. Спочатку ми втрачаємо когось із рідних чи близьких, а потім усвідомлюємо і свою смертність. Про смерть не заведено говорити, ця тема табуйована в нашому суспільстві, а все через те, що вона викликає дуже сильні емоції та переживання. Бо майже кожна доросла людина вже втрачала у своєму житті когось. Кожна розмова про смерть змушує її згадувати ту людину, якої вже не повернеш. Стає сумно та болісно до нестями. І чим більшу цінність для тебе представляла людина, тим гіркішою втратою вона буде. Адже повернути їх не можливо. Нам ніхто не може розказати про досвід вмирання, але психологи сформували деякі етапи в поведінці людини, яка переживає втрату когось з близьких. Ці п’ять етапів переживання горя відомі багатьом: заперечення, гнів, компроміс, депресія та прийняття. Перший етап — це заперечення. Коли тобі повідомляють, що хтось раптово пішов із життя і ти просто кажеш, що цього не може бути, я ж тільки на минулому тижні його бачив. На цій стадії психіка намагається себе захисти. Ні-ні-ні, це якийсь злий жарт, я не можу в це повірити. Другий етап — гнів. Психіка потребує розрядки. Тому людина намагається знайти об’єкт, на який можна спрямувати ввесь свій гнів, зробити когось винним за те, що сталось. Третій етап — компроміс. Середня ланка, коли вже стало відомо, що все пішло не так, але ще є надія якось все виправити магічним дивом. Людину реанімують, відкачають і врятують. Четвертий етап — депресія, настає тоді, коли ти розумієш, що див не буває. Людей не воскрешають з мертвих. Торги не допомогли. На цьому етапі людина усвідомлює, що реальність змінилась і вона вже не буде такою, як раніше. Це найважчий і, часом, найдовший етап. Думаю, саме слово депресія говорить багато чого. Якщо всі попередні етапи пройшли успішно, то настає останній етап — прийняття. Це зустріч з новою реальністю. Одна із функцій почуттів — перетворити всі пережиті нами ситуації у досвід. Людина усвідомлює втрату і починає призвичаюватись до нового життя. Втрати не минучі, їх не можна уникнути, але вони надають гарний урок про те, що треба цінувати, що маєш, бо одного разу цього всього не стане.

У книзі наведено набагато більше прикладів емоцій, я виписав ті, які в мені відгукнулись сильніше. Якщо робити загальний висновок по такому швидкому екскурсу в наші емоції, то стає зрозуміло, що вони не діляться на погані чи хороші. Всі вони були зумовлені еволюцією для забезпечення тих чи інших механізмів психіки. А вчасно помітити їх, розпізнати та вміло скористатись надасть більшого розуміння себе і навколишнього світу. Дякую авторам книги за ці прості слова, які багато чого мені пояснили. Лишилось тільки прислухатись до себе і своїх емоцій, і діяти відповідно.

А в наступному тижні я хочу навчитись активно слухати. В моєму розумінні — це проявляти живий інтерес в діалозі, не перебивати, але брати активну участь в ньому. По можливості, дивитись в очі співрозмовнику і підтримувати контакт.