Тиждень 14. Чергові проміжні підсумки та звичка активно слухати.

Час підбивати чергові підсумки набутих мною звичок. На цей раз пройшло трохи більше часу, бо деякі звички я практикував пару тижнів. Тож пройдусь по основних моментах та оціню, на скільки вони закріпились у моєму житті.

Дружба. В розділі про неї я говорив, що дружні стосунки — це робота, яка потребує значних вкладень, більшою мірою, свого часу. Саме тому в нас не може бути дуже багато справжніх друзів, бо наш час — ресурс вичерпний. За цей період я відновив декілька зв’язків, пару разів перший ініціював діалог і буду надалі продовжувати підтримувати контакт зі своїми друзями та товаришами.

Наступних два тижні я практикував практики Віма Хофа. Його підхід полягав у поєднанні спеціальних дихальних вправ і загартуванні холодом. У теорії, правильне використання цих двох компонентів могли б надати схожих до Віма здібностей, якого ще іменують як “iceman”. Оскільки загартуванням я цікавився і раніше, я вирішив перевірити на собі ці практики. Проходити всю його програму я не став, один тиждень виділив для техніки дихання, а в другому включив до цього і загартування. Чи відчув я результат і чи помітні були зміни? Якоюсь мірою — так. Після дихальних вправ я відчував легкість і спокій, оскільки робив їх зранку, це надавало заряд бадьорості на ввесь день. Цей спокій і глибоке рівномірне дихання допомагало мені й в перенесенні низьких температур, як в холодному душі, так і в крижаній ополонці. Зараз я практикую це дихання не кожного дня, лише за потреби чи побажанню, а от холодний душ вмикаю кожний день. Це надає неперевершених вражень, як під час нього, так і коли виходиш і відчуваєш приємне тепло зсередини вже після.

Далі я розказував про інтервальне голодування. Насправді практикую його вже більше півтора року і просто хотів поділитись своїм досвідом. Якщо коротко про його плюси для мене, то: я контролюю свою вагу, при цьому їм майже все, це тренує силу волі, не треба заморочуватись з приводу вечері (бо її просто нема), розвантажує організм від перетравлення їжі та дає можливість зайнятись іншими справами (фагоцитоз, аутофагія). Для мене цей метод виявивсь зручним і дієвим. Відчуваю легкість перед сном, гарно сплю і повністю відновлююсь. Але додаткова фішка, яку я ввів після того тижня було 24-ох годинне голодування раз на тиждень. Відтоді я вибираю вівторок чи четвер (коли нема бігових тренувань), снідаю зранку і до сніданку наступного дня я нічого не їм, п’ю лише воду. Це відносно просто для мене. За період практики інтервального голодування я звик до легкого відчуття голоду. Лише десь в 11-12-й годині дня в мене виникають думки, по типу: “А може перенести на наступний день?“. Відбувається внутрішня боротьба неокортексу з базовим інстинктом, неокортекс перемагає десь до 13-ї години і все, далі ніяких проблем з цим нема. У дні, коли я не їм, відчувається менший заряд енергії під вечір і якось стає холодніше, трохи підмерзають кінцівки, але все решта як звичайно.

Наступним був тиждень без соцмереж. Я намагався провести його не заходячи в жодну з них. Спочатку ловив себе на тому, що автоматично після розблокування телефону, палець сам тикав в те місце екрану, де була іконка інстаграму. Тоді я вирішив її звідти прибрати та створив спеціальну теку для соцмереж і закинув туди всі іконки, створивши цим сами додатковий крок. Мало того, розмістив її трохи далі від швидкого доступу. Тоді я провів ввесь тиждень без соцмереж і зрозумів, що це досить корисно. Я став більше читати та менше просто так залипати в телефоні. Зараз я користуюсь соцмережами, бо самі по собі вони не є злом, але все ж лишив їх у віддаленій від швидкого доступу, теці. І такий простий, здавалось би, крок дійсно зменшив мій час, проведений там.

Далі йшла двотижнева робота над такою цікавою темою, як емоційний інтелект. Спочатку я розбирався у самому понятті, що це значить, чи можна його натренувати або ж покращити. Виявилось, все досить просто, адже емоційний інтелект — це те, як ми вміємо оцінювати та виражати емоції, що про них знаємо і чи можемо ними керувати. Тож, надійним способом підвищити свій ЕІ буде проста практика. Перший тиждень я просто намагався помічати свої емоції, та емоції оточення. Зі своїми було простіше, бо вони краще піддавались аналізу. Тож я став підмічати, коли я злюсь, коли радію, коли переживаю або ж відчуваю провину. А для того, щоб знати більше, я прочитав книгу Марка Лівіна та Іллі Полудьоного “Простими словами”. З їхньою допомогою я розібрався у своїх базових емоціях, що вони означають і коли виникають. І виявив одну дуже важливу річ: емоції не діляться на хороші чи погані. Всі вони — це реакція нашого організму на ті чи інші обставини. Знати це, і вміти розрізняти обставини та їх причини, і є основою емоційного інтелекту. Наступним етапом буде навчитись керувати емоціями та на їх основі приймати правильні рішення. Це важливий крок до пізнання себе і я дуже радий, що почав заглиблюватись в цей світ.

Тема мого минулого тижня була активне слухання. Звучить досить дивно, тому постараюсь пояснити, що мається на увазі. Чи були в тебе коли-небудь моменти, коли ти щось комусь розказуєш, а потім помічаєш, що людина відволіклась кудись і вже зовсім тебе не слухає. Буває так, що ти зупиняєшся, твій співрозмовник каже: “Ні-ні, ти продовжуй, я слухаю”, - але далі лишається на своїй хвилі й твоя розповідь слугує лише фоновим звуком для нього, наче радіо в машині під час поїздки. Та я певен, що ти й сам так інколи слухаєш. Особливо ніяково стає, коли ти розказуєш щось в компанії, а потім помічаєш у певний момент, що всі в один час перемикнулися на щось інше і ти розказуєш це все вже тільки собі. В такі моменти ти або худо-бідно закінчуєш свою розповідь кудись там у повітря, або знаходиться одна людина, яка помічає цей драматичний момент і говорить рятівниче: “Ну-ну, так що там далі?” Ти закінчуєш свою розповідь, твій слухач сміється або ж дякує тобі за гарну пораду (залежить від контексту розповіді) й ситуація врятована. А врятована вона перш за все людиною, яка має навичку активно слухати. І коли вона побачила, що увага всіх навкруги кудись розсіялась, підхопив роль уважного слухача і не дав тобі відчути ніяковіння. Певен, стан, коли ти говориш наче в пустоту, знайомий кожному. Його можна відчути навіть у діалозі тет-а-тет. Я й сам інколи ловлю себе на цьому. І тому вирішив провести тиждень з фокусом своєї уваги на активному слуханні своїх співбесідників.

Одним із найважливіших факторів для активного слухання я вважав необхідність підтримувати зоровий контакт. Тому в перших діалогах намагавсь дивитись в очі співрозмовнику. Але це виявилось не так-то просто. І не тільки для мене. Заглядаючи комусь в очі при обговоренні навіть банальних тем про те, як пройшли вихідні, я відчував себе не комфортно. Але не тільки я. Помічав, що і співрозмовнику здебільшого не зручно дивитись мені в очі. І тоді я для себе зрозумів, що зоровий контакт — це щось більше, ніж просто дивитись один на одного. Він наче до чогось тебе зобов’язує і підходить до розмов на якісь доволі серйозні теми або для зовсім близького контакту. В погляді в очі є щось більше, ніж просто підтримка діалогу. Тому я цим перестав зловживати. Вибрав тактику поглядувати деколи в очі, але наче мимохідь, не затримуючись довго на цьому, але все ж це є основою. Далі я намагався брати участь в діалозі. Коли партнер щось розказує, я слухаю і вставляю короткі, інколи односкладні репліки, по типу: “ага, а він, що? а ти що?” Але з ними треба бути максимально обережними. Треба відчувати межу, між тим, щоб показати свою зацікавленість і тим, щоб це не переростало в грубе перебивання розповідача.

І ось що я виніс з цього тижня. Активно слухати досить складно. Особливо, коли ти втомлений або розповідь дуже довга. Це забирає досить багато ресурсу. Тому зараз я ще більше поважаю людей, які володіють цією навичкою. Друге, що я відмітив — це важливість підтримувати зоровий контакт, але не постійно дивитись в очі. Оскільки це може здатись співбесіднику надто провокуючим або ж зовсім агресивним із переходом особистих кордонів. І на останок, коли я когось уважно слухаю, а його перебивають — це дратує чи не більше, ніж коли перебили мене! Було б цікаво послухати людей, які мають думку з цього приводу. Особисто мені часом дуже важливо, щоб мене активно слухали, але з іншої сторони, для цього треба цікаво розказувати.

Наступний тиждень. Хочу навчитись говорити “ні”. Здавалось би, що тут складного? Але вміти відмовляти — це ціла наука. Часом я погоджуюсь на деякі речі саме тому, що не можу вчасно сказати “ні”. Стає ніяково, боюсь образити чи соромно, чи страшно. Але часто в таких ситуаціях я тоді себе виню, що не зміг відмовити і фактично вписався в те, що мені робити не хочеться. Тому я спробую переборювати себе на початку, а з часом, взяти собі у звичку прямо і відверто говорити про те, що мені не подобається.